Віртуальний огляд "За рідну українську мову боротися треба!"

18 березня 2025 року виповнюється 125 років від дня народження Василя Чапленка (1900-1990) – прозаїка, драматурга, мовознавця, редактора, освітянина, літературного критика в українській діаспорі Німеччини та США. Канадсько-український бібліотечний центр підготував віртуальний огляд «За рідну українську мову боротися треба!», присвячений життю і творчості видатного майстра художнього слова.

 «Він узяв палко говорити про любов до України, про красу її відродження. Це ж така краса – відродження тієї країни, де передніше «чувся плач рабів», де «мовчали святі під попелом руїни і журно дзвін старий по мертвому гудів»! І от у цій країні «звідкільсь взялася міць шалена…». Чи він, Василь, пам’ятає перші дні революції 1917 року? Ті дні, коли над Києвом були «і голуби, і сонце»? Коли так по-українському задзвонили дзвони в Софійському соборі і вперше в історії залунала українська мова як мова богослужби й проповіді? І ці настрої треба за всяку ціну зберегти в українському народові…»

Це цитата з роману Василя Чапленка «Українці», над котрим автор почав працювати ще в 1940 році перебуваючи в Україні, закінчив у 1949-му у Німеччині і видав у далекому Нью-Йорку в 1960-му.  

«Праця над твором, запланованим спочатку як роман про події 1918-1930 років на моїй рідній Січеславщині, перетворився згодом на трилогію в процесі роботи над матеріалом», – писав В. Чапленко в передмові до «Українців». Окрім названого твору, трилогію склали повісті «Півтора людського» та «Загибель Перемітька». Події в них відбуваються в Січеславі (Катеринославі) – Батьківщині письменника. На сторінках, окрім вигаданих персонажів, діють і цілком реальні – повстанський отаман Федір Сторубель, брати Горобці та інші. Мрією автора було привернути увагу нащадків до тих пам'ятних та доленосних подій, що відбувалися під час Української революції в 1917-1921 роках. Твір Василя Чапленка – саме про це. Про те, як Україна майже сто років по тому виборювала волю.

Хто ж такий Василь Чапленко?
Він – наш земляк. Народився як Василь Чапля 18 березня 1900 року у великому селі Миколаївка на Катеринославщині в простій селянській родині. Спогади про високу синь і золоті жита дитинства надихатимуть його й пізніше (а йому, щоб вижити, довелося попоїздити світами). Нахил до письменницької творчості Василько успадкував від співучої бабусі, яка знала безліч народних пісень, і від батька, який був народним митцем. Національне почуття в ньому прокинулося під впливом Шевченкової поезії: вперше ознайомившись з «Кобзарем», він остаточно усвідомив себе українцем. Як згадуватиме згодом письменник: «І мені тоді наче в голові розвиднілося». Батько Василя –Кирило був іконописцем, розписував церкви. Зокрема, в рідній Миколаївці. Син допомагав йому. Закінчивши в 1920 році Павлоградську семінарію, майбутній письменник вступив до Катеринославського вищого інституту народної освіти. Ще в 1919 році розпочав свою творчу діяльність, друком в періодичних виданнях вперше вийшли його вірші й оповідання. Він не відбувся б як письменник і дослідник, якби не сприятливе оточення – наукове і літературне. Серед його викладачів були відомі вчені. Низку курсів з української філології – письменство, мову – студентам читав брат віце-президента Всеукраїнської академії наук, члена Української Центральної Ради, «хрещеного батька УНР» Сергія Єфремова літературознавець, журналіст, редактор, видавець Петро Єфремов. «Я цінив у ньому безкомпромісового носія дорогої для мене ідеї українського відродження, людину чесну, розумну й щиро віддану своїй педагогічній та виховній роботі серед української молоді, – згадував Василь Чапленко. – І ця моя симпатія дедалі більше зростала на силі, як також і він чимраз більше прихилявся до мене, свого учня». 

Петро Єфремов знайомив вихованця з багатствами власної книгозбірні, надавав  матеріальну допомогу. За слушною порадою наставника В. Чапленко став аспірантом науково-дослідної кафедри українознавства, яку очолював професор Дмитро Яворницький. Василь обрав для наукового опрацювання тему «Сонет в українській поезії». Професор допоміг скористатися потрібною літературою, порекомендував звернутися до Миколи Зерова як незаперечного авторитету в цій галузі. Так розпочалося листування Василя Чапленка з Миколою Зеровим… Цікавим є той факт, що обидва літератори так ніколи й не були безпосередньо знайомі між собою. В. Чапленко знав М. Зерова тільки «з-далеку», як одного з київських світил, що імпонували йому своїми незалежними від офіційних настанов поглядами на літературу.

24-річний Василь Чапленко став членом літературної організації «Плуг» у Січеславі. За визнанням самого письменника, він організаційно приєднався до цієї спілки випадково: тоді, на початку 1920-х років у місті іншого українського осередку не було. У літературній дискусії між головою «Плугу» Сергiєм Пилипенком і лідером «Гарту» Миколою Хвильовим симпатії Чапленка були на боці останнього. Позитивну роль в його житті відігравало спілкування з київськими ровесниками – молодими письменниками, членами літературної організації «Ланка», а потім «МАРС» з Валер’яном Підмогильним та Григорієм Косинкою. Василь Чапленко листувався з Г. Косинкою, який тепло зустрів появу збірки новел письменника «Малоучок» (1927). 1960 року у Вінніпезi вийшла розвідка Василя Чапленка «Пропащі сили: українське письменство під комуністичним режимом 1920-1933». У розділі «Творчість Григорія Косинки» знаходимо чимало свідчень їхнього особистого знайомства. До літературного оточення В. Чапленка можемо зарахувати і Валер’яна Підмогильного, письменника-земляка, теж народженого у Катеринославському повіті. У своїх спогадах про їхнього спільного педагога професора Петра Єфремова Василь Чапленко згадував: «Познайомив мене Петро Олександрович і з Валерієм Підмогильним, як той приїжджав якось до нашого міста. Пізніше в мене з Підмогильним зав’язалось дуже щире листування, а згодом поєднала і міцна дружба». 

Видана в Києві 1927 року перша збірка В. Чапленка «Малоучок» містила вісім оповідань. Автор звернувся до сюжетів з міського життя й оформив їх на тлі міста. Героями його творів були переважно люди, які прийшли з села в місто шукати роботи. У збірці вміщено оповідання на сільську тематику – їх всього два, одне з яких – «Зойк». 

Сучасна Василевi Чапленку критика 1920-х років відзначала: «Мова Чапленка багатюща, гнучка й виразна». 

Посилена увага до рідного слова супроводжувала Василя Чапленка усе життя. Український письменник, літературознавець, перекладач, етнограф, професор Яр Славутич з цього приводу висловиться так: «…я справді шанував і шаную Василя Кириловича як найкращого знавця нашої рідної мови. Серед усіх посейбічних (емігрантських) письменників йому справді належить пальма першости як практичному мовознавцеві. І я прислухався до його лексики, відвідував його, щоб ще раз почути народну мову Січеславщини, бо так говорили вдома…»

В 1927 році в альманасі «Плуг» виходить друком повість Василя Чапленка «Кругойдучі вітри», а 1929-го журнал «Червоний шлях» друкує повість письменника «Братов’я». Проте великі творчі плани молодого поета і прозаїка перекреслює арешт у справі «Спілки визволення України» в серпні 1929 року. Після семимісячного ув’язнення він ще з рік займається викладацькою діяльністю, але звільнившись з роботи в 1932 році мусить залишити Дніпропетровськ, працював у різних містах Середньої Азії та на Кавказі. В роки війни знову повернувся до Дніпропетровська, був викладачем української мови у транспортному інституті. У 1943 році виїхав до Німеччини, потім в 1949-му – емігрував до США (мешкав у Брукліні – окрузі в Нью-Йорку). Серед творів, закінчених до еміграції – повість «Люди в тенетах» (опублікована у Вінніпезі в 1951 році). 

Вона – про Дніпропетровський робітфак металургійного заводу. У центрі сатиричного твору – викладач Кутько, який став жертвою «комуністичного терору». Проте автор звинувачує не так людей, як суспільно-політичну систему, пославшись на Франкові слова: «Не в людях зло, а в путах тих…». Василь Чапленко безперечно мав моральне право заявити: «за мною залишається в обох моментах історичний пріоритет: я на 30 років раніше і перший взагалі не тільки в українському письменстві, а й у всіх «радянських» письменствах зобразив так у літературному творі більшовицьку дійсність» . 

За кордоном спочатку працював на фабриках, в шпиталях. У 1952-1954 роках був головним редактором недільного додатку до газети «Свобода», видавав часопис «Всесвіт». Заснував при Українській вільній академії наук «Постійнодіючу комісію для збереження літературної та мистецької спадщини Володимира Винниченка». Був дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

В еміграції вийшли твори митця: оповідання «Любов» (1945), «Муза» (1946), «Увесьденечки» (1948); повісті «Пиворіз» (1943), «На узгір'ї Капет-Дагу», «У нетрях Капет-Дагу» (1951), «Сумна доля добродія Безорудька» (1975); історичні романи Гетьманська спадщина» (1944); «Чорноморці» (1948-1957); сатиричний нарис «Ісько Гава» (1949) та п'ьси «Третя сила» (1950), «Чий злочин?» (1952).

Помер Василь Чапленко 4 лютого 1990 року в місті Мотаван (штат Нью-Джерсі).   

...Тож на будинку колишнього робітфаку в місті Дніпрі по проспекту Дмитра  Яворницького, 102 в обласному центрі цілком заслужено завдяки зусиллям української інтелігенції в 2005 році було відкрито меморіальну дошку на честь видатного співвітчизника. Він повернувся до рідного краю з його високою синню і золотими житами….