Життєвий шлях Лесі Лисак-Тивонюк – драматична сага про покоління, котре, плекаючи світлий образ України в своїх серцях, пронесло його крізь лихоліття Другої світової війни та холод таборів для переміщених осіб. Опинившись за кордоном, наша славетна співвітчизниця була однією із найяскравіших представниць творчої інтелігенції в діаспорі, поєднуючи в собі талант проникливої письменниці, гострої журналістки та харизматичної актриси. Літературознавці, які писали рецензії на твори ювілярки, у передмовах до них, відзначали: «Кожна книга Лесі Лисак-Тивонюк – це лист додому, який вона писала все життя, сподіваючись, що одного разу її голос почують на рідних берегах Дністра та Збруча». Сама прозаїкиня констатувала: «Я не вигадувала сюжетів для своїх оповідань, повістей чи есеїв. Темами розповідей були події з мого особистого життя або з життя інших людей. Я безмежно закохана в Красу з великої літери. Шукала краси усюди, зокрема в природі та в традиціях нашого народу. Чому я почала писати? Це був мій уклін, мій вияв подяки рідній Галицькій Землі, моїй святій Україні».
Галичина – місце народження Лесі Іванівни Лисак-Тивонюк. Вона прийшла в цей світ квітневого дня 1921 року. Повне ім’я Лесі – Олександра. Її батьки – вчителі. Початкову освіту дівчинка отримала у школі, в який працювали мама й тато. Згодом відвідувала гімназію. Навчалася у жіночому ліцеї українського дівочого інституту в Перемишлі (Польща). В автобіографічному нарисі «Дещо про себе» письменниця пригадувала: «В українському ліцеї у Перемишлі панувала атмосфера по-домашньому затишна і привітна. Ті, що там виховувалися, ніколи не зрадили рідного. Одні могли вчинити для справи більше, інші – менше, але всі вихованці понесли в життя вірність і любов до Батьківщини».
По завершенні навчання, Леся планувала студіювати журналістику, але цим намірам перешкодила Друга світова війна. Майбутня літераторка продовжує сповідь: «Коли б не війна – можливо вдалося б здійснити юнацьку мрію про студії з журналістики. Замість цього – довелося, хоча й з великою любов’ю, вчити малих босих школярів по селах Зборівщини». Правда, через деякий час, юній пані вдалося таки реалізувати іншу найзаповітнішу мрію – стати актрисою. Леся поступила в театральну школу у Львові, майстерно втілюючи на сцені драматичні образи і сатиричні персонажі. Однак акторську діяльність прийшлося припинити через воєнні дії. Родина емігрувала за кордон. Спочатку, у 1943 році, до Німеччини, потім, в 1950-му – до США (мешкала у місті Буффало, штат Нью-Йорк). Мрії про журналістику не були втрачені цілковито. Своє перо Леся Лисак-Тивонюк використала у іншій ділянці – українській літературі. В екзилі письменниця почала плідно й наполегливо працювати зі словом. І хоча впродовж наступних тридцяти років Леся Лисак-Тивонюк віддала службі в комерційних структурах, свого духовного покликання не залишала ніколи.
На сторінках преси та окремим друком виходили її твори: повісті-хроніки, замальовки, нотатки, мемуари. В них авторка виявляла свою непересічну спостережливість, вміння створювати колоритні сюжети з цікавим і непередбачуваним розвитком подій. Героїв розповідей наділяла мужнім, але водночас добрим, ніжним характером та чутливою, тремтливою душею. Її мова багата на образи, що відсилають до українського фольклору та краєвидів Поділля.
У вступному слові до збірки оповідань «Срібна мадонна» (видання представлено на експозиції), Леся Іванівна звертається до читачів: «Гілка зеленого плющу стелиться по моїй кімнаті. Скільки разів гляну на неї – всміхаюсь, насолоджуючись її тендітною красою. Вона мені щось нагадує. Що саме? Маленький будиночок, в якому я народилася, там далеко-далеко, за обріями океанів… Думки з мого дитинства линуть до мене і гойдаючись на гілці плющу, просяться на білий папір. І тоді його сторіночки наповнюються історіями, які кожний, хто тужить, переживав особисто. Я можу милуватися моєю зеленню тільки ввечері, коли повертаюся з роботи. Колеги, котрі працюють поруч зі мною в торгівельній фірмі, знають, що я пишу про Україну. Вони теж добре знають, що я – українка, це я їм завжди з гордістю повторюю. І вже повірили мені, що Україна (якої вони ніколи не бачили) – найкраща країна в світі. Мені хочеться подарувати незнаному, але дорогому читачеві, який буде знайомитись із моїми творами на Батьківщині, пригоршню плющу і часточку розповідей, щоб разом обійнятись та порадіти нашій зустрічі на рідній землі».
Отже, запрошуємо ознайомитись із творчим доробком ювілярки, що став даниною пам’яті цій дивовижній жінці. На експозиції зібрано прижиттєві видання творів письменниці, опублікованих в Канаді, її журналістські дописи у діаспорній періодиці, що відображають дух українського Торонто середини XX століття та рідкісні архівні фотографії, котрі зафіксували моменти театральної діяльності співвітчизниці. Особливе місце посідають мемуарні матеріали та листи, які дозволяють зазирнути у внутрішній світ мисткині. Виставка покликана відтворити цілісний портрет полум’яної патріотки, котра все життя прокладала свою духовну «стежину додому», єднаючи покоління українців по обидва береги океану.
Експозиція діє з 14 квітня по 14 травня 2026 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар