Віртуальне повідомлення "Українська жінка - це невтомне серце, яке б'ється за всіх"

 

24 березня 2024 року виповнюється 155 років від дня народження Олени Кисілевської – української письменниці, журналістки, редакторки, видавчині, громадсько-політичної діячки, однієї з ідеологінь жіночого руху в Україні, засновниці перших жіночих товариств. Канадсько-український бібліотечний центр підготував та пропонує ознайомитись із віртуальним повідомленням «Українська жінка – це невтомне серце, яке б’ється за всіх», присвячене видатній представниці української діаспори.

Творчість Олени Кисілевської осяяна сліпучим промінням невмирущою любові до всього того прекрасного, що має в собі та частина землі, ім’я якій – Україна.

Олена Кисілевська народилася 24 березня 1869 року в селищі Фільварки на Поділлі, в родині греко-католицького священника з поважними національно-культурними традиціями. Тут минули її дитячі роки. В своїх мемуарах письменниця пригадувала: «В чому крилася краса Фільварків, що за моїх дитячих літ так глибоко запала мені в душу? Мабуть не помилюся, коли скажу, що головний їх чар і краса були в тому широко розлитому ставі, що відділював їх від міста. Ставочок із малим острівцем, на якому росли берізки, кущі лози, серед яких вили собі гнізда лебеді, а в траві дозрівали червоні, пахучі сунички. Ставок, в якому були широколисті білі і жовті лілії, зачаровував своїм запахом. Моя рідна сторона – це застелені найкращими квітучими рослинами галявини, ліщинові, калинові гаї роздзвонені солов’їними лункими співами. Це поля, що кланяються вам до колін золотистими пшеницями, срібними, зеленими, розгойданими на вітрі вівсами. Це ниви застелені, мов Великодні столи, білими, медом пахучі і бджолами, гречками. Тут річки повні риб, пливуть не поспішаючи, а тихо, спокійно. Така краса навкруги, як раз побачиш, то вже ніколи не забудеш. Милувався й милувався б цілими днями».

З 1884 року дівчина навчалася у школі в місті Станіславі (нині – Івано-Франківськ). Під час навчання вступила в члени першого жіночого товариства у Станіславі. З того часу не сходила вже з того, раз обраного, важкого, але неоціненого шляху громадської, культурно-освітньої та літературної діяльності.

Під час Першої світової війни О. Кисілевська працювала в «Жіночому допоміжному комітеті для січових стрільців та інших вояків». За самовіддану роботу в цій організації отримала від австрійського уряду високу нагороду – Срібний хрест.

Журналістську та літературну діяльності О. Кисілевська розпочала майже одночасно. На початку 1900 року стала відомою як авторка оповідань, повістей, нарисів з життя галицьких селян, інтелігенції. В 1903 році за сприяння Івана Франка у журналі «Літературно-науковий вісник» були опубліковані під псевдонімом «Калина» цикли її оповідань «Лікарка», «В поштовім бюро», «Вогонь». Згодом у періодичних виданнях вийшли друком новели «Море» (1906), «Нові чобітки» (1908), «Іваниха розповідає» (1911), «В горах» (1913), «Покутське село», «Осінньою порою» «Гей, там, у зелених верхах» (1924). У цей же період популярна в Галичині газета «Діло» опублікувала її перші статті.

Впродовж 1919-1939 років О. Кисілевська – правозахистниця та активістка жіночого руху: 1923-1928 роки – референт громадської організації «Союз Українок»; 1929-1935 рокі – обрана сенаторкою до польського парламенту від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО); у 1935 році обіймала посаду голови секції господинь при товаристві «Сільський господар».

Олена Кисілевська була ініціаторкою безкоштовного видання «Жіноче діло», в якому порушувала питання жіночої емансипації. Перейнявшись замолоду ідеями Наталії Кобринської (української письменниці, що стояла біля витоків вітчизняного фемінізму) про емансипацію, О. Кисілевська суттєво розширила погляди на жіноче питання, доклала багато зусиль для розкриття духовного потенціалу жінки, її непересічної ролі у вихованні молодого покоління в національно-патріотичному дусі. З-під пера О. Кисілевської вийшли сотні статей, збірки, що мають не лише художню, але й соціально-громадську цінність, зокрема, «Українське жіноцтво в старовині», «Олена Кульчицька», «Як вести працю в жіночих гуртках», «Самовиховання» (кінець 20-х років минулого століття). У своїх художніх і публіцистичних творах Олена Кисілевська звертала увагу на необхідність повного зрівняння жінок у правах із чоловіками, надання жінкам права голосу на виборах і можливості бути обраними до органів державної влади, наполягала на необхідності навчання жінок в університетах. Праці з цієї тематики письменниця публіковувала на сторінках таких відомих на той час періодичних видань як «Світ», «Ілюстрована Україна», «Молода Україна», «Український голос», «Нова хата».

У 1925 році О. Кисілевська заснувала в Коломиї щомісячник (згодом редакція перейшла на щотижневий випуск) для українського жіноцтва «Жіноча доля» й була його незмінним головним редактором до 1939 року. За ініціативи Олени Львівни впродовж 1932-1939 років виходили додатки до цього часопису: «Жіноча воля», «Світ молоді», видавалися численні альманахи. Крім того, вона вела в Коломиї велику культурно-просвітницьку роботу. Саме за сприяння Кисілевської було відзначено 40-річний ювілей літературної творчості письменниці Ольги Кобилянської.

На 1920-30-ті роки ХХ століття припадає розквіт літературної діяльності О. Кисілевської, період журналістської праці пов’язаний із численними поїздками по Україні та за її межами. Враження від близьких та далеких мандрівок лягли в основу постійної рубрики «З моїх мандрівок» (в часописі «Жіноча доля»), де вона постійно друкувала свої подорожні нариси та репортажі. Подорожувала Олена Кисілевська невтомно все своє життя. За її словами «побувала майже у всіх куточках земної кулі, за винятком Австралії». Розсилала і по редакціях інших журналів багато новел і оповідань з враженнями від поїздок. Перу письменниці належать науково-популярні видання: «Швейцарія», «По рідному краю: Полісся», «Подорож до Африки», «Під небом півдня» (1935), «Листи з-над Чорного моря» (1939). Це невеликі за обсягом твори про життя і побут різних народів світу, історико-етнографічні замальовки.

Тривалі мандри до Чехії, Австрії, Італії, Канаді та США, а також Україною – Лемківщина, Буковина, Волинь, відображені в публікаціях Олени Львівни у 1928-1937 роках. Побачені грані навколишнього світу вона доповнила нарисами: «Італійський карнавал», «По Рів’єрі», «Карнавал в Ніцці», «Перший вечір у Венеції», «Враження з Монака».

Друга світова війна змусила О. Кисілевську перебратися до Польщі. Потім письменниця переїхала до Німеччини, а звідти до Канади, де вона й мешкала все своє подальше життя. Її діяльність в еміґрації стала логічним продовженням багаторічної праці на рідній землі. У 1948 році вона очолила Світову федерацію українських жіночих організацій. Олена Львівна не полишала пера, підтримувала листування з друзями, які жили в Канаді, США. Писала спогади про своїх однодумців, борчинь за волю України та за емансипацію української жінки: Наталю Кобринську, Олену Телігу, Ольгу  Басараб, Уляну Кравченко, Ольгу Кобилянську.

Цікава та різноманітна літературна спадщина Олени Кисілевської. І це не викликає подиву, адже творчим пензлем авторки водила, без сумніву, самим Господом натхненна любов до України…