Тематична книжкова полиця "Симфонія віків..."

28 вересня 2026 року виповнюється 140 років від дня народження Микити Мандрики (1886-1979) – українського поета, публіциста, літературознавця, перекладача, дипломата, педагога, доктора права, президента Української вільної академії наук (Канада). З нагоди ювілею митця Канадсько-український бібліотечний центр підготував тематичну книжкову полицю «Симфонія віків…», яка знайомить читачів із життєвим шляхом, науковою працею, громадською діяльністю та літературною спадщиною видатного українця.

Іноді людське життя нагадує книгу, в котрій одна за одною перегортаються сторінки різних епох. Є в ній події особисті й суспільні, тихі й бурхливі, написані в рідному місті й далеко за межами Вітчизни. Саме таким було життя Микити Мандрики – людини, чия доля пролягла крізь війни й революції, дипломатичні місії та університетські студії, тернисті шляхи еміграції й невтомну працю задля української науки, освіти та культури.

Микита Мандрика народився 28 вересня 1886 року в Києві, у патріотичній родині Івана та Докії Мандриків. Київ кінця ХІХ століття являв собою осередок духовного життя країни. На формування світогляду майбутнього вченого та письменника значною мірою вплинуло родинне середовище, в якому шанували Україну, її історію, культуру та мову. Він належав до покоління, юність якого припала на час великих суспільних змін, пробудження національної свідомості, розвитку української літератури та громадського руху. Саме в цей період Мандрика починає формуватися як людина широких інтересів. Юнака приваблюють література, політологія, право, історія, дипломатія та міжнародні відносини. Ця багатогранність не була випадковою рисою характеру митця: протягом життя він залишатиметься людиною, для якої різні сфери знань не заважали, а взаємодоповнювали одна одну.

Життєвий шлях нашого співвітчизника від самого початку був далеким від спокійного. Мандриці довелося пройти через випробування трьох воєн. Письменник брав участь у воєнних діях на Далекому Сході 1904-1905 років, у Першій світовій війні, а згодом – в українських визвольних змаганнях 1918 року. Пережите згодом знайшло відлуння у його світогляді, громадянській позиції та творчості. Та ще до того, як історія покликала молодого українця на політичну й дипломатичну службу, Мандрика вступив на літературну ниву. Це сталося в 1909 році. Твори Микити Мандрики з’являлися на сторінках київських часописів – «Рада» та «Українська хата». На формування поетичного стилю початківця вплинули Іван Франко, Борис Грінченко, Олександр Олесь – письменники, у творчості яких поєднувалися художня майстерність, глибокий ліризм і відчуття громадянської відповідальності. Перші літературні кроки Мандрики припали на час, коли українська культура переживала особливе піднесення. Молодий автор входив у літературне життя не як спостерігач, а як людина, для якої українське слово стало способом осмислення власного внутрішнього світу й водночас можливістю відверто говорити про свою добу. 1917 року вийшла перша поетична збірка «Пісні про Анемону». Ця книга відкрила читачеві Мандрику-поета.  Літературний критик Яр Славутич назвав твір «симфонією кохання». Уже сама назва збірки вказує на особливу роль ліричних мотивів в ранній творчості письменника, але 1917 рік був для Мандрики важливим не лише як рік виходу першої збірки. Україна переживала революційні події і майстер художнього слова не залишився осторонь. З 1917 року він був членом Української Центральної Ради. Так у його житті ще виразніше переплелися два шляхи – літературний і політичний. Поет, який шукав слова для вираження особистих почуттів, водночас ставав учасником великої історичної боротьби за українське національне й державне самовизначення.

Наступні роки ще тісніше пов’язали його долю з українським державотворенням. У 1919-1921 роках Микита Мандрика виконував дипломатичні доручення уряду Української Народної Республіки. Його дипломатична діяльність охопила величезний географічний простір: Китай, Японію, Індонезію, Сірію, Палестину, Египет, Грецію, Францію, Грузію, Малайзію, Турцію, острови Сомалі та Цейлон. Для молодої української дипломатії це був надзвичайно складний час. Українська державність потребувала міжнародного представництва, пошуку союзників, налагодження партнерських зв’язків між країнами. Мандрика опинився серед тих, хто виконував цю непросту місію. Митець знайомився з іншими культурами й народами, спостерігав різні політичні системи, вивчав особливостями міжнародних відносин. Цей досвід значно розширив його світогляд. Для поета такі подорожі були джерелом численних вражень, котрі збагатили його як творчу особистість.

Після бурхливих подій визвольних змагань новий етап життя Мандрики був тісно пов’язаний із освітою та науковою діяльністю. Він навчався у Київському, Софійському та Празькому університетах. Така освітня траєкторія сама по собі промовиста: Київ, Софія, Прага – різні культурні середовища, різні університетські традиції, різні інтелектуальні впливи. Усі вони сприяли в подальшому формуванню Мандрики як ученого європейського масштабу. В 1925 році Микита Мандрика здобув ступінь доктора права. Інтереси значною мірою зосереджувалися на міжнародному праві, проблемах національних меншин і міжнародних відносинах. Прага 1920-х років була одним із найважливіших центрів українського культурного та наукового життя поза межами України. Тут працювали українські наукові установи, навчалися студенти, видавалися книги й журнали, гуртувалася інтелігенція. У цьому середовищі Мандрика розгорнув активну педагогічну діяльність. Він викладав в Українському соціологічному інституті, був членом його дирекції, науковим секретарем і лектором міжнародного права. Водночас продовжував дослідницьку роботу. У наукових збірниках названого закладу освіти «Суспільство» вийшли друком його праці «Національні меншості в міжнародному праві» та «Сучасне міжнародне право, його сурогати й політична самоволя». Ці праці показують Мандрику як ученого, котрий не був байдужим до складних проблем взаємовідносин між країнами. Особливої уваги він надавав проблемі національних меншин – темі, що після Першої світової війни набула особливої актуальності в Європі. Розпад імперій, утворення нових держав і зміна кордонів поставили перед міжнародним правом питання про права народів і національних спільнот. Для українського дослідника ця проблематика була тісно пов’язана з питанням майбутнього України.

Важливе місце у празькому періоді життя Микити Мандрики посіла педагогічна діяльність. У 1927-1930 роках було видано серію лекцій для студентів Українського робітничого університету. Освітянин не лише накопичував досвід, а й прагнув якомога більше передати його молоді. Власне, ця риса – прагнення ділитися знаннями – супроводжувала митця завжди.

Поряд із правом і суспільними науками дедалі вагомішим напрямом його роботи як літературознавця стала історія та теорія літератури. Мандрика досліджував українську літературу в широкому контексті, цікавився зв’язками між українською та іншими літературами. 1925 року опублікував працю «З болгарсько-українських літературних взаємин». Розвідки цієї тематики з’являлися в англійській, французькій, болгарській та чеській періодиці. Таким чином, вчений поступово перетворювався на культурного посередника – людину, яка представляла українську літературу читачам іншого культурного простору. Для української культури, позбавленої у той час можливості повноцінно представляти себе як самобутню культуру незалежної держави, така робота мала неабияку вагу.

В 1928 році Микита Мандрика переїхав до США, а з 1929 року оселився в Канаді. Цей переїзд відкрив нову, надзвичайно тривалу сторінку його біографії. Канада стала країною, де митець прожив більшу частину свого життя, працював за фахом, писав, досліджував, викладав, редагував, організовував і розвивав українське громадське та культурне життя. Новою домівкою став Вінніпег – потужний центр української спільноти країни кленового листа. Тут Мандрика заснував адвокатське бюро. Юриспруденція надала йому можливість застосовувати здобуті знання на практиці, однак не обмежувала його життя лише правничою діяльністю. Навпаки, саме в Канаді з особливою силою проявилася здатність письменника та громадського діяча одночасно працювати в кількох напрямах.

Микита Мандрика був одним з організаторів товариства «Українське трудове об’єднання», редактором часопису «Правда і воля», членом редакції та президентом Осередку української культури і освіти у Вінніпезі. Він виступав як учений, політик, літературознавець і поет. Діяльність була тісно пов’язана з потребами української громади, для якої збереження мови, освіти, історії та культури було одним із найважливіших завдань.

Українська діаспора Канади створювала власний культурний простір – школи, бібліотеки, видавництва, пресу. Важливою була участь майстра у створенні та діяльності Комітету українців Канади. Для української громади це означало можливість діяти більш організовано, представляти свої інтереси та розвивати культурні й освітні ініціативи. Мандрика належав до тих діячів, які вважали громадську працю невіддільною від особистої відповідальності перед Україною. Паралельно з громадською та науковою діяльністю Мандрика поступово повернувся до активної поетичної творчості. Після тривалої перерви в Канаді знову починає звучати поетичний голос майстра. 1941 року виходить збірка «Мій сад». Сам образ саду у творчості поета набуває символічного значення. Це простір духовного натхнення та сили. Після цього одна за одною з’являються нові книги. 1958 року – «Золота осінь», 1959-го – «Радість», 1961-го – «Симфонія віків», 1965-го –  «Сонцецвіт», 1970-го – «Вино життя». У цих назвах ніби закодована ціла філософія зрілого поета. Осінь є прообразом мудрості, радість – умінням приймати життя, сонце – символом світла й життєдайної сили, а вино – досвід, який людина накопичує протягом свого земного шляху. Поезія Мандрики з роками стає дедалі глибшою. У ній особисті переживання переходять у філософський роздум, а конкретна подія – у ширше осмислення людської долі.

Особливе місце серед творів майстра займає епічна поема «Мазепа», видана в 1960 році. Звернення до постаті Івана Мазепи було закономірним для письменника, чия власна біографія була пов’язана з українським державницьким рухом. Мазепа в історії України є постаттю, навколо якої концентруються питання державності, політичного вибору, свободи, відповідальності за долю України. Тому порушення цього питання надало повштух науковцю звернутися до фундаментальних праць з української історії. Особливу увагу привернула написана англійською мовою «Історія української літератури в Канаді», була опублікована в 1968 році.

Писати про українську літературу англійською мовою означало відкривати її для ширшого читача. Мандрика прагнув довести, що українська література в Канаді – не випадкове явище, а важлива частина культурного життя співвітчизників за океаном. У цьому виявляється одна з найважливіших рис його діяльності: Мандрика не протиставляв українську та світову культури. Він прагнув, щоб вітчизняна культура була відкритою світові й водночас зберігала власну самобутність.

Вершиною багаторічної науково-громадської діяльності стало президентство пана Микити в Українській вільній академії наук у Канаді в 1970-1973 роках. На цій посаді видатний діяч опинився після десятиліть наполегливої праці – як правник, учений, педагог, літературознавець, письменник і громадський діяч. Очолити установу для нього означало продовжити справу, якій він присвятив значну частину життя: збереження та розвиток української науки за межами України. До цього часу Мандрика вже був людиною, чий життєвий досвід охоплював надзвичайно широкий спектр – від Києва до Праги й Вінніпега, від дипломатичних місій у країнах Європи та Азії до канадських українських культурних осередків, від перших поетичних публікацій до наукових праць і керівництва академічною установою.

Він прожив 93 роки. Відійшов у вічність в 1979 році, залишивши після себе величезний духовний та інтелектуальний спадок. Життя охопило майже все ХХ століття – століття двох світових воєн, революцій, падіння імперій, появи нових держав, масових міграцій і грандіозних культурних змін. Та попри всі історичні катаклізми Мандрика зберіг внутрішню цілісність: професійні заняття, наукові пошуки, громадська робота й література були різними формами одного прагнення – працювати для України. Постать письменника унікальна. У Мандрики гармонійно поєднувалися людина слова й людина дії. Він умів писати про кохання і водночас працювати над проблемами міжнародного права; досліджувати літературу й представляти українські інтереси на дипломатичній ниві; викладати студентам і організовувати життя української громади; працювати адвокатом і очолювати  академію наук.

Не випадково саме «Симфонія віків» стала назвою експозиції. Ці слова ніби вміщують у собі всю біографію Микити Мандрики. У ній звучить Київ його дитинства, українське національне відродження початку ХХ століття, воєнні дороги, революційні події, дипломатичні місії, університетська Прага, еміграційний досвід, український Вінніпег, поетичні роздуми про життя та багаторічна праця задля вітчизняної науки й культури.

На тематичній книжковій полиці «Симфонія віків…» представлено видання, що дають змогу цілісно простежити життєвий і творчий шлях Микити Мандрики. Експозиція знайомить із поетичною спадщиною, науковими й літературознавчими працями, матеріалами про педагогічну, громадську та редакторську діяльність за кордоном. Представлені для перегляду джерела розкривають різні грані особистості Микити Мандрики та допомагають відчути масштаб його вагомого внеску в українську літературу за кордоном.

Саме тому 140-річчя від дня народження Микити Мандрики – це можливість відкрити для себе цілу епоху й побачити, як упродовж одного людського життя перепліталися література, наука, дипломатія, право, освіта та громадська діяльність. Для сучасного читача його спадщина звучить особливо переконливо ще й тому, що нагадує про силу культурної пам’яті. Людина може залишити рідний дім, опинитися за тисячі кілометрів від Батьківщини, змінити країну проживання, пройти через історичні катаклізми, але не втратити внутрішнього зв’язку зі своїм народом. Цей зв’язок підтримують книга, мова, творчість, освіта і пам’ять. І сьогодні, перегортаючи сторінки його художніх творів або наукових досліджень, ми можемо почути крізь десятиліття цей голос – голос людини, яка знала ціну Батьківщині, бо жила далеко від неї; знала ціну свободі, бо була свідком боротьби за неї; знала ціну слову, бо присвятила йому все життя. Поки лунатиме рідна мова, поки нові покоління виявлятимуть зацікавлення історією життя і творчісті своїх великих попередників, ця симфонія не матиме останньої ноти.

Експозиція діє з 28 вересня по 28 жовтня 2026 року.